Ось вона, віра у певний стан речей... Вона така ж, якою була вчора, і позавчора, і рік тому, її цілком можна усвідомити, проте вона зазнає змін. Раптом ти помічаєш, що навколо тебе не люди, а риби. Вони дивляться. Вони мовчать. Дехто кліпає. Вони переважно всі холоднокровні. Ну а я теж у цьому акваріумі, і вода виштовхує мене на поверхню, але не надто сильно, тому я вишу десь посередині наявного об'єму води, і до мене липнуть перелякані очі риб. Вони сіпаються, вони завжди відкриті. Тому, певно, вони не мертві, ну але й не дуже живі.
Серед цієї перенаселеної рибами тиші хочеться кричати і викидати рибу з води. Цілком природно, що вона має після такого інциденту еволюціонувати в якесь членистоноге звірятко, в мавпочку, австралопітека, гомо еректуса, а потім в гомо сапіенса. Але Хтось з надлишком добра (це приклад ведмежої послуги) повертає рибу додому - у воду. Опісля можна припустити, що ця риба не повернулася додому, а зайшла в гості. Тоді вона, вважайте, втратила свій дім. Риба-бомж все одно сама по собі не зникне і не переродиться, тому вона лишається у воді так, що я її знову бачу, і у мене виникає переповнююче почуття нетерпимости, адже ми з рибою-бомжем в такому собі буфері сидимо, разом. І наші віри у певний стан речей кардинально відрізняються.