Вперше в житті розмови уві сні по телефону були настільки реальними і керованими.
Мораль така: коли телефонний дзвінок перериває фазу швидкого сну, від мене можна наслухатися всіляких неймовірностей і асоціацій, зліплених докупи в єдину ідеальну синтаксичну форму.

3/100

Дали нашій групі завдання: зробити книжку про голодомор. Хотіли ми того чи не хотіли, ми її робили:
◘ збирали статті (де мали виразити авторське "я");
◘ облажалися з художником (на мене й досі ображатимуться, що я не втулила в книжку руку з дегенеративними трьома пальцями, зернами-краплинами чи хатою, зображеною без жодного натяку на перспективу та пропорції - всього два малюнки на папірці);
◘ і вже на фінальному етапі верстки виявляється, що 5 з 16 робіт - чистої води плагіат (в тому числі і стаття дєвучки, що звинувачувала мене в нелюдяному ставленні до художника - дизайнера-першокурсниці, яку чомусь величали "дитиною");
◘ а ще дві роботи - просто сміхотворні (уявіть собі 1933 рік, коли в сільських магазинах полиці прогинаються під вагою продуктів, а у дітей нема грошей, щоб їх купити тощо).

Народ на третьому курсі ВСР навіть не відучився ставити абзаци пробілами. Та що там, вони ще й додаткових пробілів десь натулять. Про читання власних опусів ми навіть подумати не могли, а ККД знаходження помилок = 4 %. Але найцікавіше вийшло з авторським "Я". Коротше, чекайте нове покоління професіоналів видавничої справи.

Пи. Си. Книжка вийшла хороша, якщо її не читати.

Одного дня до мене додому завалилися страшні дядьки в кєпках. Вони встановили кондиціонер.

Коли температура в кімнаті сягнула шістнадцяти градусів, я запитав у зайчика:
- Зайчику, тобі не холодно?
- Ні, - сказав зайка і втер чопельки-крижинки.

Записати і запам'ятати: кондиціонери підступні!

Вранці мишача клітка була уражена занепокоєнням і психозом, Ірочка істерично копала, Лєрой патрулював по кутках. І маленький червоний комочок ворушився у тирсовому пагорбі. Раптом до мене прийшло усвідомлення того, що очікуване сталося: в мишачому сімействі поповнення. Поповнення на одне дитинча, яке щасливі батьки тягали по всій клітці, закопували і всіляко намагалися сховати від моїх очей ( своє чадо: )

Тим часом як пів-Києва преспокійно їздить на велосипеді, я тільки вчуся. Мені на велосипед треба чіпляти букву "У", бо люди, що йдуть на зустріч мому руху, впевнені, що я, натурально, зараз легко попетляю між ними, нікого не зачепивши. Але ж яких зусиль то мені варте! Я тільки й думаю, щоб не влипнути в когось з лисяпетиком. Особливо після випадку на Московському мосту.
Я їхала собі, аж поки не помітила, що мене невідворотно зносить направо, на паркан. Я вирішила виправити ситуацію, але невдало, раптом з-під мосту виріс стовп (пофарбований сірою фарбою ліхтар). Оскільки фарба на ньому була трохи недбало наквецяна, після афігітєльного шмяку головою об стовп, у мене на обличчі, крім не дуже помітних поки що синяків, лишилася трохи більш помітна подряпина.
Хроніка: їду, поворот, стовп, шмяк, зображення відсутнє, Вова мну підвів із землі, перша моя думка: "Ухти!", (з'явилося зображення), лисяпетик теж підняли і урочисто повернули мені (лапочка без жодної подряпини!).
Пи. Си. Здуріти, я Шумахір!

Уря-а-а-а-а!!! В мене нові друзі!)) Бггг Це подарунок на День народження. Планувалося дегусятко (мишка така), але зірки вибудувалися таким чином (досить неочікуваним чином), що ми купили двох монгольських міні-тушканчиків. Як це не дивно (я просто не чекала від себе такого), це хлопчик і дівчинка. Вони дружать, їдять з однієї тарілки (іноді б'ються за право сидіти в тарілці під час трапези), вивчають свою нову хатинку... ( Ну і ось фотки )

Я щойно хотіла заварити міцного чаю на дні перевернутої чашки. Такого ще не було.
Страшенно хочу спати.

Сьогодні вимушений вихідний. Я застудилася, мабуть, після зливи в суботу. Одним каменем з душі менше - я доробила ту бісову книжку з першого курсу... Колєги - плачте, ми всі цього давно чекали, бугога!)

Примітка! Якщо цей пост таки читає хтось із одногрупників - прошу в камєнти, приз - барбариска! (Ухаха! ЖЖ ніхто з них не читає, швидше за все).

Не могла ніяк дорватися до блогу через всякі модулі і бла-бла-бла.

Пи. Си. Хтось забув у мене вдома браслетика...
Пи. Пи. Си. Я його візьму в "заручники".
Пи. Пи. Пи. Си. Фотозвіт незабаром.
Пи. Пи. Пи. Пи. Си. Викуп космічних масштабів.
Пи. Пи. Пи. Пи. Пи. Си. Подробиці в асьці.

Мої нерви методично розхитують. Трошечки, зовсім крапельку, набридло.
Уявімо, що велетенська сокира летить над головою ДДВ, вона відсікає рівно 2 куб. мм його мозку. А мені не вистачило двох сраних балів.
Я балбєс. Життя прекрасне!)

Мене довго переслідувало якесь химерне відчуття пустоти, муза повернулася до мене найкрасивішою своєю частиною спини, настала доба абсолютної тиші... І раптом... Грім... Блискавки... Зламане дерево впало на клавіатуру... Почалася страшенна злива. І тут вибіг зелений опосум... Він тримав у руцях куряче яйце... І раптом те яйце вирвалося з опосумових лапок, підбігло до мене і вціпилося своїми іклами мені в руку!!! Далі було багато крові. Великий палець правої руки таки був врятований. Яйце не постраждало, а просто перейшло з одного виду енергії в інший (зі стану вареного в круту - в олів'ю).
Пи. Си. З Різдвом Христовим усіх!

Зі сподіванням на безшумні доброякісні зміни, щиро ваша, Зміюка

Вранці наштовхнулася на музу, яка мирно хропіла під диваном... Муза розплющила очі, солодко потягнулася і почала до мене загравати... А я їй: "Всьо, падруга, ти мені ізмінила, я ображена. Поки гріхи свої не замолиш, житимеш з дев'ятнадцятьма коматозними равликами в коробці". Муза зважила всі обставини свого важкого злочину і взялася за переосмислення сенсу всього життя. Тим часом я повернулася до неробства і блаженства від свідомого недосипання.
Натомість з'явилася ще одна цікава штука:



Ця зараза не втомлюється ні на хвилину і набридає мені безперестанно.

Я останнім часом часто згадувала білочку... І очевидно, їй стала не до вподоби така увага, і вона вирішила страшно помститися мені... Це мстя невимовної ужасті: шизанутий день... Все настільки тупо, що я німагу... Карочі, не день, а облом...
Скайп-конференція не вдалася, мене ніхто не побачив, хник... На другу пару не встигла, пробки і маразм... На третій парі ковбасило - за інерцією, додому прийшла, забула змінити статус "хочу поспілкуватися" у скайпі, яким я хотіла привернути до себе увагу групи, і мені тепер пишуть якісь мужики.


Ну як же, як він дізнався, що я не переварюю арабів за їх тупу дебільну приставучість???

Ще на виході з інституту дізналася новину:

От такий в нас Інститут видавничої справи та редагування Київського національного університету імені Тараса Шевченка!)) У нас навіть є спеціальність "Журналістика" (трошки там). Адреса інституту - вул. Митрополита Іларіонa, 36/1. Мінятися, так мінятися!)

Сьогодні на українській мові під час диктанту ми стали свідками безпрецедентної події: неочікувано для нас усіх повернулася наша блудна бойова подруга, світоч наших студентських надій, чадо фармацевтичної фантазії нашої любої товаришки - БІЛОЧКА!.. Текст, звісно, підібрали як у старі добрі шкільні часи: з описами природи, дерев, що розмовляють, твердої "ковзкої" трави, птахів, що носяться, як навіжені, серед гілляччя (дуже природна для них поведінка), ну і звісно, про диких і абізбашиних голубів... Так, з подібних шизофренічних творів ми дізнаємося про нелегку долю автора (можливо, в нього була температура, а можливо, щось серйозніше...)
Щоб розібрати мої каракулі (можете спробувати), клікайте на хвотю, нічого якісніше вийти не могло...

Сьогодні в мого тата був творчий вечір... Було ніби добре, xоча першу частину повністю залажали... Плюс ведуча, що говорить штампами з підручників української літератури в молодшій школі... Ну та то таке... Всі мене дуже хвалили, бо я доня свого тата... Чесно кажучи, було ніяково...
Народна художниця Ніна Божко спершу сердито тицьнула мене пальцем в спину, бо я трохи придусила її пальто, яке висіло в мене на стільці... А потім на фуршеті підійшла до Олесі Білаш і запитала: "А це донька Євгена?" Та відповіла, що так... Божко подивилася на мене, посміхнулася і сказала: "Яка чудова дівчинка. Щастя вам!" Дивує це лицемірство.
У компанії людей дорослих, або навіть і старих, всі спостерігають за поодинокою молоддю і намагаються їх чомусь вчити, нахвалюють одне одного і швидко змітають все зі столів... Коли спілкуєшся з ними більше, спершу вони починають тебе вчити уму-разуму... Потім ще і ще... А потім ти починаєш їх вчити.
По закінченню лекції я відправилася у свою кімнату, зачинилася і засіла за кампутір. Гостя врешті було випхано за двері і він поїхав на вокзал. Потім завалилася сусідка. Схопивши мене за руку, вона почала мені пригадувати щось дуже давнє, і коли я вже розвернулася, щоб знову ізолюватися від прибульців у власній кімнаті, урочисто повідомила мені, що вона знає всі до одного мої бажання... Я лише кинула презирливе "Да ну". Власне, всі задовбали.
Сонце хольосій. Це сімейне. Веркалець жжот, ріспект. Довжик жжот, ще один ріспект. Інші приємні люди втекли раніше.

Завдяки моєму рефлексу на циган поблизу, мені вже вкотре вдається врятувати своє майно від крадіжки... Все-таки я дуже не люблю цих ні на що не здатних, бомжуватих і аморальних людей, що кочують стадами громадським транспортом у пошуках наживи...
Я саме переходила на Палац Спорту зі станції Льва Толстого... Пройшла повз колону і вийшла на платформу у напрямку східців. За мною миттєво прив'язалася циганка в спортивному костюмі... Ви знаєте, такого нахабства я в них ще не бачила... Я йду, а вона в мене за спиною розстібає рюкзак! Оскільки я спостерігала за цією сволоччю з початку пеерслідування нею мене... Словом, я буквально за нею спостерігала... Це капєц... Вона розстібає мій рюкзак... Там лежить фотік і гаманець (перед виходом я виклала пенал, повний залізяччя)... Я зупиняюся, хутко знімаю рюкзак, дивлюсь на неї, вона опускає очі... Правда, на той момент мій рюкзак вже виписав у повітрі просту фігуру з прицілом у голову злодійці...
Звісно, поряд йшли люди, ніхто нічого не помітив.
Після того, як я огріла чувіху рюкзаком по голові, я, надто довго не роздумуючи, побігла далі... Мало що - неподалік їх ціла компанія, а допомоги від людей поблизу чекати даремно... Таке було геройство...

У Гільгамєша почалася осінь!!!

Я захворіла. FUCK!!! Раптом з'явився час повтикати, пописати в жиже, посьорбати нафтізіну... Коротше кажучи, як бачите, повна дупа романтика...
До речі, я помітила, що я випрацювала такий собі аутпост фаєрвол: коли я йду станцією метро Палац Спорту, я тої реклами не помічаю і вона мене не бентежить. Проте нещодавно система дала збій - я зрозуміла, що то за реклама. Рекламується магазин "Велика кишеня", а саме низькі ціни на окремі продукти. Реклама за зразком передвиборчої на кшталт: "Найнижчі ціни встановлено" і напис у вигляді печатки нижче: "Виконано" (як у знавця Булгаківського творчого доробку Черновецького), також там були реклами за зразком агітації Тимошенко, Ющенка, Литвина. Що й казати! Найкреативніша реклама звучить так: "Країні потрібен Kleenex!" - ось він, лейтмотив політики і реклами разом узятих.
Пи. Си. Нам потрібен Клінекс. Що ж, невсеремось!
Пи. Пи. Си. Знаєте, дедалі більше переконуюся в тому, що над нашим поколінням ставлять якийсь жахливий експеримент, щоб одебілити країну. Дебілізм усюди. Хоча всі вдають із себе дуже розумних. Як казав колись якийсь англійський мореплавець: "Water, water everywhere. And there is any drop to drink".
Пи. Пи. Пи. Си. Я страшно розчарована своїми перспективами з практикуму. Вумні люди вже все придумали, хоча реально в них нічого нема. Отже. Тема номера журналу: любов(!) - тут слід розуміти любов до професії, так воно і розуміється, звісно, бо ніяк по-іншому розумітися не може, так сказали Їхня високість. Бугога! Вперед за кріатіффом...
Пи. Пи. Пи. Пи. Си. Шукаю спонсора для фінансування скромного видання "Світ комунікації", на звороті якого вмістимо величезну рекламу спонсора... Хі-хі!)))
Пи. Пи. Пи. Пи. Пи. Си. В мене фантастично виходять носові фонеми. Головне не захоплюватися цим, шоп не задихнутисянах...

Нічого подібного раніше зі мною не траплялося, подібних вражень не було раніш... Я просто відкрила конверт, а метелик, що лежав у ньому, розгорнув крила і опинився вище рівня наших поглядів... Потім другий... Метелики, що цього ж дня вилізли зі своїх лялечок, занепокоєно пурхали по кімнаті, випробовуючи крильця у першому польоті.
( Фото. Слова зайві. )

Я, звичайно, розумію, що через затрату часу на написання цього посту я запізнюся на пару: прасціцє міня... Але все ж, коментячи щойно жиже моїх друзів і одногрупників, я почула в трубах дивне булькотіння... Таварісчі!!! УЛЯ-А-А-А-А!!! Опалювальний сезон почався!!!
Пи. Си. Я не спала півночі, бо не могла зігрітися...

Влітку ми з друзями працювали над сайтом, що мав би створити комфортне середовище спілкування та самовдосконалення для української молодої, креативної та перспективної еліти.
Ось, що у нас вийшло: http://citadel.pp.net.ua
Сайт ще не допрацьований остаточно, але вже може функціонувати...
Чекаємо нових людей... Будемо рааді гостям...